Юрiй IЗДРИК

Загальновідомо, що все, винайдене елітарною культурою, рано чи пізно стає здобутком культури масової. Будь-який мистецький феномен може бути спожито маскультом, звульгаризовано, і піддано тиражуванню. Так естетика барокко до сьогодні залишається неперевершеним взірцем для кічового ерзацу. Так пластичні відкриття ар нуво використовуються в дизайні ширпотребу. Так “параноїдально-критичний” метод сюрреалістів ідеально пасує для ілюстрування бульварного чтива. Прикладів може бути незрівнянно більше, якщо задатися темою окремого дослідження. Та в даному випадку йдеться лише про долю постмодерністської спадщини. Однією з найзагальніших ознак “класичного постмодернізму” (подібні словосполучення повинні б викликати принаймні ефект оксюморона, але ми все частіше не помічаємо безсенсовність близької до вичерпаності мови), так от, однією з найзагальніших ознак постмодернізму є цитування. Цитування як гра, як свідоцтво відсутності власної дидактики, як іронічне сприймання намагань щось сказати всерйоз. Однак, як це буває зазвичай, навіть така іронічна гра виявляється грою в бісер, грою вишуканою, грою елітарною, складною, багаторівневою, до кінця зрозумілою лише втаємниченим. Але минає час, ”на зміну митцям (цитую по пам’яті мінського художника Віталія Калгіна) приходять історики мистецтва, митці ж перетворюються на кураторів”, і від благословенного феномену постмодернізму, залишається тільки термін, — за вживання якого, мабуть, варто окрім обов’язкового вибачення вводити ще й грошові штрафи, — та ще метод, тобто згадане вже нами цитування. Метод цей, який в основі своїй містить мистецтво компіляції, потрапляючи в силове поле масової культури, звичайно ж піддається певній трансформації, а точніше — його доводять до логічного кінця тобто, до повного абсурду. Його сприймають буквально, і тоді з’являються такі явища, як remake, remix та їм подібні (пишу ці слова латинкою, аби звернути увагу на префікс RE, що означає “зворотну або повторну дію”). Цитування замінюється довільним переказом, компіляція — недбалим переписуванням.

Більшість гітів поп- і рок-музики повторно мікшуються. При чому йдеться не про нове виконання, а саме про ремікс, що по суті дозволяє одну й ту саму річ слухати, наприклад, в довільному римічному оформленні. А можна, як це зробила кілька років тому Наталі Коул, поспівати в дуеті із своїм славетним батечком, не зважаючи на те, що бідака давно покійний. Можна, за Елтоном Джоном, річ, присвячену одній, передчасно загиблій красуні, переприсвятити іншій, — на цей раз не кінозірці, а принцесі, — і збити на цьому купу грошви. Хоча це, радше, із сфери моралі, до якої культурі рімейку немає жодного діла.

Якщо мислити послідовно, то все це у високотехнологічному світі може врешті решт привести до глобальних наслідків: будь-які нові твори перестають створюватися, натомість існуючі (а їх справді більше, ніж досить) адаптуються до потреб кожного окремого споживача. Хтось замовить “Анну Кареніну” із щасливим кінцем, хтось — надувну Венеру Мілоську, а я тоді, мабудь, передплачу газету “День”, в якій не буде жодної моєї колонки.